Веряця – це

колисочка моя,

у моїм серці

пісня журавлина.

Мій рідний край, моя земля,

Прапращурів земля єдина,

Веряця – це колисочка моя,

У моїм серці – пісня лебедина,

Це мої рідні вчителі,

Батьки і брат, мої тут односельці,

Веряці кращої мені у світі не знайти,

Село моє навіки в моїм серці.

А люди тут які живуть :

Художники, поети, співаки,

Неперевершеність ні пензля й слова,

Вони вказівкою всевишнього живуть,

Їх сам Господь зіслав на землю з неба.

Живіть в здоров’ї Богом дані люди,

Хай в кожний дім вам б’є загравою зоря,

Щоб з вами зусібіч, повсюди

Жило натхнення, розквіт рідного села.

/ Руслан Тарнай/

У кожного є свій початок Батьківщини. Для ужгородців –Ужгород,

для київлян – Київ, а для нас – село Веряця.

Між двома пасмами синіх гір тихо несе по прикарпатській долині

свої води річка Тиса. На лівому березі, серед зелених садків, розкинулося

мальовниче село Веряця. Його історія сягає сивої давнини.

За старовинними легендами та переказами, ця благодатна земля знає

тупіт монголо – татарських орд, тисячолітнє поневолення чужоземців,

звірства фашистів у роки Другої світової війни.

А назва в нашого села з’явилася ось так :

З давніх – давен відважні плотогони сплавляли свої плоти –бокори аж

до гирла Дунаю. Важка ця праця, але почесна. Її виконували лише

смільчаки, які добре знали повадки та підступність швидкіснихгірських

річок, де на них чатували круті повороти, пороги.

Недалеко від села височить скеля, в народі яку прозвали Кип

( по угорськи – портрет). Тиса з величезною силою ударялась об неї, зразу

ж роблячи круглий поворот, утворюючи вир ( крутіль). Тут ставалися

нещасні випадки з бокорашами, які сплавляли сіль. Рідні загиблих

просили показати і розповісти про місце трагедії, їм відповідали

«у вирачу!» - множина від іменника вир – вирача. Звідси пішла назва села

Вирача, за народною етимологією, Веряця ж літературний варіант.

А скеля, об яку ударялись бокораші на сьогоднішній день

називається «Марія Терезія», про яку до нас дійшла така легенда:

« У сиву давнину, коли ліс та сіль справляли бокорами, люди розбивалися

об цю скелю. На Тисі піднімалася буря і бокораші не бачили виступ

гострої скали, тому й розбивалися на смерть. Так трапилося і з чоловіком

Марії Терезії. Вони проживали в Хусті, а після смерті чоловіка вона

приїхала в село Веряця і поселилася на скелі Кип. (так називали її на той

час в селі). Власноручно в ній видовбала печеру, з каменя зробила стіл та

ліжко, роздобула пальне і в час, коли на річці піднімався шторм, палила на

довгій палиці факел, бралася однією рукою за дерево, а іншою давала знак

бокорашам. Бокораші з далеку направляли свої бокори на середину річки

і небезпечно пропливали повз скелі. Після її смерті істориками нашого

села було зібрано матеріал і тільки тоді цю скелю назвали Марія Терезія

на честь її імені. Зараз цю скелю відвідує багато людей. На сьогоднішній

день збереглися стіл, ліжко та деякі інші речі того часу.

Ось така легенда дійшла до нас про назву скелі - Марія Терезія».

Кiлькiсть переглядiв: 170

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.